Святий преподобний Серафим Саровський

Житіє

Одним із найвідоміших святих ХХ сторіччя є преподобний Серафим Саровський. Усе його життя відзначалося ознаками Божої милості та пройшло під Покровом Пресвятої Богородиці.

Імʼя «Серафим» означає «той, що поломеніє любовʼю до Бога», і це повністю описує велике та сяюче життя подвижника, який виконав своє призначення у служінні Богу та людям.

Народився майбутній світоч Церкви Христової у сімʼї благочестивого подружжя, Ісидора та Агафії, 1754 року. У хрещенні названий Прохором.

У ранньому дитинстві хлопчик відрізнявся набожністю. Він зовсім не цікавився справами купецтва та торгівлі, до яких його навертав старший брат. Першим випадком Божої милості до хлопчика стало його зцілення перед іконою Богородиці Знамення, коли він впав із дзвіниці. Від цього часу Церква зайняла головне місце у його душі, він полюбив богослужіння, читання Слова Божого та молитви.

Бажання присвятити себе повністю Богу зміцніло у 17-річному віці, коли він відвідав Києво-Печерську Лавру. Відтоді почався новий та нелегкий шлях послушника Прохора до свого спасіння, який тривав до приходу у Саровську пустинь у 1778 році.

Юнак Прохор старанно виконував усі доручені послухи – пономарство, випікання просфор та хлібу, столярство, келейництво. Але найбільше його душа пломеніла молитвою, монастирським богослужіннями, читанням духовної літератури. Часто, із благословіння духівника, він усамітнювався у пущі біля монастиря.

Через деякий час послушник Прохор захворів на водянку. Не було вже надії на зцілення, але знову Божа милість була на ньому. Вдруге Божа Матір відвернула від Прохора хворобу, з’явившись з апостолами Іоанном та Петром, та зцілила його словами : «Цей – від Нашого роду». Згодом на місці келії преподобного, де відбулося зцілення, спорудили лікарню та храм на честь преподобних Зосіми та Савватія Соловецьких.

У 28 років послушника Прохора постригли в ченці, нарекли його імʼям Серафим (вогняний ангел). Через рік висвятили у сан ієродиякона, а потім в ієромонаха.

Одного разу, під час свого служіння, преподобний сподобився видіння в оточенні архангелів та ангелів Господа Ісуса Христа, Який благословляв усіх присутніх.

Ще через кілька років святий преподобний Серафим з благословіння розпочав подвиг самітництва. Він відійшов від монастиря до річки Саровки (приблизно 5 км від монастиря) та поселився у келії, яку збудував власноруч. Головним заняттям у цей час стала для преподобного молитва – щира, глибока, полумʼяна. Але й тут ворог роду людського не залишав подвижника. Серафим Саровський постраждав від нападу розбійників і ледь живим дійшов до монастиря. Цього разу преподобного Серафима, улюбленця Богородиці, було зцілено Нею у видінні. Ще раз, укріплюючи Свого обранця у вірі, Вона промовила «Ти від роду Мого!».

Після хвороби старець провів 1000 днів та ночей, стоячи на великому камені та промовляючи Ісусову молитву.

Втрачаючи життєві сили, він повернувся до монастиря і ще упродовж 5 років жив самотньо у своїй келії. Лише 1825 року Божа Матір дозволила йому вийти для служіння людям. Двері його келії були відкриті для усіх людей – бідних та багатих, простих та знатних, мирян та священнослужителів, для тих, хто прагнув жити благочестиво та бажав спасіння для своєї душі.

Святий Серафим отримав від Бога дар яснобачення. Він бачив потреби людей, які тільки намагалися дістатися до нього, або навіть писали йому листа. Для кожної людини серце старця, сповнене любові Божої, знаходило втіху. Він вітав своїх гостей словами «Радість моя».

Преподобного Серафима Саровського назначили покровителем та духівником жіночого монастиря у с. Дивеєво. Божа Матір вручила йому опіку над сестрами обителі. Невдовзі, явившись преподобному, Вона сказала «Скоро, любимиче Мій, будеш з нами». Так Богородиця сповістила про його кончину, до якої старець приготував дубову труну та вказав місце поховання – біля Успенського собору.

1 січня 1833 року преподобний останній раз був у храмі святих Зосими та Савватія Соловецьких. Після Причастя він благословив братію і, прощаючись, навчав їх словами «Рятуйтеся, не сумуйте, пильнуйте, зараз нам вінці готуються». Вранці 2 січня келейник йшов до церкви і відчув запах горіння. Коли він увійшов до келії святого, побачив, що все тліє. Преподобний Серафим стояв навколішки перед іконою Богородиці і був бездиханний. Так справдилось його пророцтво щодо своєї смерті: «Поки я живий, пожежі не буде, а коли я помру, смерть моя відкриється пожежею».

Шанування батюшки Серафима, як святого подвижника та чудотворця почалося ще під час його земного життя. Прославлення відбулося у 1903 році.