Святе Письмо не містить прямих вказівок на обов'язкове іконовшанування для християн. Однак церковне Передання дає нам кілька історій пов'язаних з шануванням зображень. Перша з них - це переказ про Нерукотворний Образ, лик Господа Ісуса Христа, котрий відбився на полотні, яке було дане Спасителем для зцілення правителю Авгарю в місто Едессу. Друга історія – це переказ згідно з яким, апостол Лука написав першу ікону Богородиці, яку благословила сама Пречиста. У перші століття християнства зображення не були широко поширені, але не з яких-небудь догматичних причин, а з практичних. Християни часто піддавалися гонінням, і тому змушені були змінювати місця для богослужінь. Навіть приватні будинки, в яких проводилися збори громад, намагалися не виділяти особливим чином, щоб не накликати переслідувань.

Винятком стали Римські катакомби, де християни збиралися часто і могли відчувати себе в безпеці. Саме тут ми бачимо перші зразки християнського живопису: фрески «Пастир Добрий», «Христос: Альфа і Омега» та інші. Християни хотіли висловлювати свою віру і молитовний стан не тільки через молитви і співи, а й в образотворчому мистецтві. Це і стало поштовхом до розвитку перших іконописних зображень, які відрізнялися натуралістичністю, яскравістю фарб і символізмом сюжетів.

Такий стиль в іконописі переважав і після встановлення християнства як державної релігії в Римській імперії, і в період перших Вселенських соборів. Іконописці того часу використовували античну техніку енкаустики і вже намагалися знайти особливий стиль в написанні, який би дозволяв донести до глядача богословський зміст християнства. Уже в той час починають оформлятися перші риси іконописного канону. У 590 році Трулльський собор заборонив зображати Христа символічно (як ягня або іншим чином), а тільки як Боголюдину. На жаль, до нашого часу дійшло небагато ікон цього періоду, оскільки велика їх частина була знищена під час іконоборчеського гоніння в імперії.

Рух проти ікон зупинив розвиток іконопису більш ніж на сторіччя. Однак відновлення іконовшанування Сьомим Вселенським собором в 787 році і отримане за роки суперечок богослов'я ікони з'явилися корисними факторами для нового етапу в іконописанні. Відтепер ікона не просто зображення, якому віруючі надають шанобливе поклоніння. Ікона тепер несе ще й віровчительний зміст, відображає догмати Церкви для простого народу. Ця місія змінює і сам стиль іконописання: він стає більш застиглим, двомірним і дуже символічним. Складається особливий іконописний канон або правила як правильно писати ікони. Центрами іконописання стають землі Візантійської імперії і Південної Італії. І якщо італійська школа згодом була витіснена релігійним живописом епохи Відродження, то в Візантії іконопис розвивалася в рамках канонів жанру, хоча і отримуючи певний вплив з боку суспільства.

На Русі перші іконописці з слов'ян стали з'являтися вже в XII столітті. Це відомі майстри-монахи - святі Аліпій і Григорій Печерські. Поступово до XIII століття вже майже в кожному великому місті була своя іконописна школа. Давньоруські ізографи слідували канонам і в той же час додавали образам місцевий колорит. Це проявляється на руських іконах в рисах облич Христа або Богоматері, загальній стилістиці оформлення образу. Далі іконописання в українських землях продовжувало розвиватися своїм самобутнім шляхом. Прикладом цього є великі сюжетні ікони XIII - XIV століть, що збереглися в храмах Західної України, а також більш пізні ікони часів козацтва, які ввібрали багато елементів козацького або українського бароко.

У XXI столітті іконопис не стоїть на місці, як і будь-яке інше мистецтво. Сучасні іконописці намагаються по-новому осмислити канони жанру, подати їх у новому, близькому для сучасної людини сенсі. Адже бажання висловлювати свою віру в фарбах залишається з нами. Воно завжди буде актуальним для християн нового тисячоліття так само, як це було і за часів перших століть християнства.